Як Русин воскрес из мертвых

Автор – Иван Франко. Оріґінална назва повіданя: Як Русин товкся по тім світі (Зібр. тв. у 50 тт., т.16). Потовмачив Іґорь Керча. Опубликовано в русинськуй пресї десь в серединї 1990-х. Текст покуртаный.

І

Русин умер. Несомнївно, истинно и бізувно. Різаня мертвого, зведеноє трёма дохторами, выказало щи и причины, позад котрых не муг не вмерти. Причины были дуже глубокі и формуловані дуже ученыма термінами. У протоколї не затаили ани тото, же різаня звели ипен тоты дохторове, што Русина за житя лїчили, пущали му кров, рвали зубы и вырїзовали вшелиякі злодячні выросты, онь докудь не вмер.

Наконець умер, тай го погребли.

Знатоє дїло, душа не летит такой по смерти на тот світ, ай ищи даякый час шуркат по тых містах, де спочиват тїло. Видав, се перва кара за животні гріхы — призирати ся невидимо ид тому, што из тїлом и памятёв роблят по смерти. Ци так, ци нїт, душа нашого Русина была з того дуже змержена. Коли дохторове яли краяти и ваґлашити єї тїло, она пуд видом мухы сидїла на великум чорнум клинцю, котрым ногы Христа были прибиті на крест, што стояв у головах катафалка. Сидячи там, чула бесїду ескулапув, лемже нияк раз не годна была провказати своє збуреня.

— Читавый быв хлопик,— повів єден дохтор,— зріт, колеґо, тоты кости, тоты мышкы, тоты груди, як у Гер­­­кула! И не принадїяв бы-м ся, же так скоро го переможеме нашов медицинов.

— Но, не кажіт, колеґо,— скоро! Ану-ж лем припомянїт лїпше, што сьме ся из ним намордовали. Онь чудо, кулько вун перетерпів и жив. Аж бы не наш честованый пан старшый дохтор, та не знати, ци не жив бы быв и донынї.

— А бізувно, жив бы быв!— повів достойно дохтор, котрого тоты двоє кликали старшым. — Колеґы, неникав на вшитку свою ученость, не розознали, де му была майбулша слабина, и давали му не тоты лїкы, які требало, жебы докус изнивочити ёго животні силы... А я найшов основу ёго живота, Independentiam summi positam,* яку щи иншак называют Mania autonomica,** и против сёй чисто псіхічной хвороты обернув єм цїлу сістему псіхотропных средств, докудь душа ёго не стратила віру у властноє бытя и не вхабила оста­точно сесе великанськоє тїло.

Бідна душа чула, розуміла сесї слова, айбо не годна была одповісти нич...

Раз лем пробив єї час, и полетїла она на тот світ, напоєна гурькым їдом, бо нико не припомянув ю добрым словом... Была сесе душа дуже грішна, та очевидноє дїло, же блудный пішник завюг ю просто до пекла.

ІІ

Прийшов Русин перед капуру пекла, а там и дуркати не треба. Пекло, як вістно, все стоит роствором и капуру широку має, а в нюй усе глота и друляниця, та пак нико и не стямив, як наш Русин вєдно з иншыма грішниками зайшов удну  той “долины плачу”...

Вид пекла дуже го росчаровав. Думав туй найти якісь бездонні пропастї, страшила, мукы и мучарнї, які слухом не слыхати, видом не видати. А туй пренич такого! Якісь блїді гибы мочарї, гибы піскы, без кунця и краю, без зелени, без лїсу, без рікы; горі гибы небо, лем чорноє, як смола, без сонця и без звізд,— словом краина у высшуй мірї мізерна и нудна. А межи тым небом и землёв, мраками роили ся душї грішных, зохабені на себе, без дїла, без роботы, без радости, айбо и без ниякой страшной мукы, окрем нестерпимой нуды.

— Аг-га!— подумав собі Русин.— Еге чим тоты чортиска закляті хочут досадити чоловікови! Гибы жий собі, плавай, лїтай, на стїны дри ся, лем нич не роби. Шіковно выгадали! Нудов хочут доконати, бо знавут, же газдувськуй дїтинї робота — се перва основа живота. Ей, нїт, погані, не дочекаєте ся, обы-м ся на ваш леп имив!

Излютїв Русин. Тульку лютость принюс у собі зо світу, же насмілив ся робити у пеклї вшитко напрекур и на труц.

— Єдно ми,— думат собі,— кедь уже чоловік трафив сюды, та хоть лем забавлю ся, а чортовню най чорт морит!

И яв шибати по пеклу, ги збісный, обаляючи, розбиваючи и товчучи вшитко, што видїв. Айбо заклята рувнина была така бесконечно довга, препон не было ниякых, а розбивати нещастні грішні душі не была нияка приятность.

— Што вни ми винні?— думав Русин.— Еге, кебы чорта дакого стріти, тото бы дїло было!

Сїв серед болота и зачав пекелну глину місити, валькы метати тай искладовати. Як наріхтовав того доста, двиг руку, обы перекрестити и зволав:

— Но, Боже, помагай!

У туй хвильцї появив ся пиля нёго красный панчук у шапочцї из когутячым пером, у зеленум лемберчику и черленых обляглых ногавичках, из блискачов паличков у руцї.

— А што ты ту, чвовєчку,*** робиш?— зазвідав солоденько Русина.

Русин присохтовано зняв перед панчуком свою повстяну замачкану крысаню и каже:

— Та, прошу пана, хочу туйкы церьков ставляти.

— Што?— вискнув панчук.— Як ся насміляш? Чий не знаєш де ты єсь?

— Та гибы знаву, же у пеклї, лем не знаву щи, які туй порядкы. Панотцюв туй вижу доста, та подумав єм собі, най бых выставив церьковцю, та мы туй ся всалашиме вшиткі з нашой фары.

— Не знаєш, які туй порядкы?— зврищав панчук и замах ся на Русина своёв паличков, што ся нараз перемінила на читаву желїзну палицю. — Чекай, я тя навчу наші порядкы!

Айбо не встиг ударити, а вже Русин забрав му палицю, та ци не двигне руку, ци не впражит чорта властнов палицёв по хрыбтови, онь тот извыв тай полетїв ид Луціферу поносовати ся.

Безмірно ся тїшив Русин, доставши палицю у рукы:

— Но, уже не буду ся нудити! Я їм сёв палицёв тулько дїрок направлю у стїнах, же не буде їх уже нич кортїти! Ану, зачнїм из подамента!...

По пару читавых ударах палиця продерла ся через негрубоє перекрытя, што роздїляло горішный пекелный шток од спода. Зо споду потягло густым вонячым дымом... Круз дїрку видко было спуд пекелный: се была тоже величезна рунина, по якуй, ги звізды на небі были россїяны несчислимі ватры из приставеныма на них котлами... 

— Ага, заклята чортовня!— згойкав Русин.— Позирайте, люде добрі! Туй горі морят нас холодом и потемком, а самі ватры собі росклали, світят и гріют ся!... Та така у пеклї правда? Доста было из нас сміхы робити, мы вам не жабы, обы у болотї сидїти! Кедь уже чоловік трафив до пекла, та мусит му быти хоть пекелна справедливость! Агов, за мнов, кому туй недобрі!— загойкав ун грішникам и з палицёв у руках скочив круз дїрку долу...

— Ґевулт!— изврищав по жидувськы**** чорт, узрівши дїрку у плафонї и грішні душі, што валили ся круз неї долу. И вхопив свою чортувську лопату, яков мішав смолу у котлї, и замах ся на Русина. Айбо Русин быв шіковнїйшый и так му брязкнув палицёв по пыску, же чорт лем ся звернув горілиць тай, истрясши ногами, упав у смоляну ріку.

— Гей, ко там?— зазвідав Русин, перехыливши ся над котлом, у котрум клокотїла, кыпіла смола.— Всякоє дыханіє да хвалит Господа! Ци чуєте там? Озвіт ся!

— И мы хвалиме! И мы хвалиме!— пискало штось из глубли.

— Выплывайте горі, нещастні душі!— загойкав Русин, айбо душі не выплывали, лем пискали.

— Господи, змилуй ся! Господи, змилуй ся!

— Ага, та вижу,— вы истинні Руснакы!— зафіґлёвав Русин.— Без божого змилованя ани перстом не кынете, хоть вас пекелна смола до ух заливат. Ану пак, кому там недобрі, хапайте ся за мою палицю, я вас вытягну!...

А де бы нїт! Палиця гибы примерзла на дно котла...

— Кый фрас такый чажкый?— згойкав Русин, поплювавши на долонї.

— Гріхы наші! Гріхы наші!— лопонїли грішні душі у смолї.— Господи, змилуйся, одпусти нам гріхы наші! 

— Во имня Утця и Сына и Святого Духа! Ану горі!— загойкав Русин и палиця из налїпеныма на ню душами легко, як перко, вылетїла у воздух, онь кыпляча смола забрызґала Русинови крысаню.

Грішні душі обтрясли ся од смолы, як мухы, выбавені з воды, и полетїли горі, чажко вздыхаючи.

— Кому ся душно, най ся иде просвіжити!— повів їм Русин.— Гендека дїрка у плафонї! А я йду дале, ид иншым котлам...

ІІІ

Ид майвысшому чорту, Луціферу, прилетїла цїла ровта копытатых, лармуючи и нарікаючи на Русина.

— Вашоє Величество,— гойкав єден,— прийшов ту якыйсь жіван тай збаламутив нам цїлоє пекло.

— Менї забрав паличку и самого добрі не скалїчив,— квілив другый.

— Дїрку у плафонї пробив и побаламутив нам шор,— бребеньчав третїй.

— Дишять жубув ми выбив,— гугнав четвертый.

— Душі из котлув повытїговав,— бідкав ся пятый.

— Што вто за жіван?— чудовав ся Луціфер.

— А што мы знаєме? Якыйсь Русин,— одповіли в єден голос чорты.

— Дуры треплете, туманы!— ґрявкнув на них Луціфер.— Ачей не знаєте, же од року 1860 niema Rusi?***** А кедь так, та и Русинув ниякых не може быти. Видав, тото дакый Москаль.

— Нїт, Вашоє Величество, мы Москалюв знаєме, а сесе Русин.

— Не тякло бы ся вам слово, єдному и другому. Руси не є, та и Русинув ниякых не сміє быти.

— Но та што нам теперь робити, кедь є?— простонали чорты.— Та щи и такый читавый и страшный!

— Не сміє быти, и знати не хочу!— грозно гримнув Луціфер.— У нашых пекелных лайштрах такого народа не є, та и пекло не може прияти никого такого, што ся зголосит до той народности. Розумієте?

— Розумієме,— повіли копытаті...

— Ану, раз-два выманїт того жівана вон из пекла и роскажіт му остро, обы ми булше не важив вертати ся сюды!

Як віхор вергла ся  чортовня сповняти росказ свого везиря.

— Ей, Хахол!******— гойкав єден издалеку.

— Брацє Русінє!— гойкав другый изблизка.

— Чвовєчку!— гулькнув тритїй над самым ухом Русина, котрый щи все байловав и мозолив ся, вы­тя­гу­ю­чи душі из пекелных котлув.

— А што бы сьте хотїли?— зазвідав Русин.

— Будь добрый, бери ся гет! У нас не є про тебе міста.

— Як то не є? А де моє місто?

— Де хочеш, лем не у нас. Иди собі хоть до пана бога! А пекло не про тебе....

ІV

Русинови сесе припадало за безмірно чажку роботу. Вун иде и йде — видит ся, вікы, тысячолїтя — а капуры рая як не было, так и не є. Соткы раз охлявало му тїло, однимало му дых, тмило му ся в очох, безнадїя клїщами стискала му сердце, айбо ёго тверда воля, тота давна руська затятость усе дале ним гнала у путь. Наконець задыхчаный, измореный, ледвы живый заклопкав на узенькі небесні дверцї.

— Ко там?— зазвідав изудну святый Петро.

— Я, Русин,— одповів наш герой.

— Русин... Русин... Русин,— морконїв святый Петро.— Чекай мало, най лем глипну до твоёй чорной книгы. Овва, братчику, тадь ты жіван!

— Пак што,— почухав потылицю Русин,— быв такый гріх. Айбо ж, святый Петре, розваж, які были при­чи­ны и яка за сесе покута!

— Ейнє-ейнє! Знаєме, знаєме! Айбо ту ся пише щи за инші гріхы. Ты, братчику, пудкоповав достойность державы и церьковли.

— Ко? Я? Коли? Як?

— Ей, довго бы сесе тобі товковати, а я не маю часу. Прочитай собі кракувськый “Czas”, та сам ся пересвідчиш.

— Кракувськый “Czas”? Ачий вун и туйкы є у почтивости?

— А ты як думав? Очевидно!

— Гух! Тогды менї туй не є што робити.

И вже зладив ся идти гет, айбо штось ним загамовало...

— Повіж ми, будь добрый, што маву робити, де ся побрати? Быв єм у пеклї, одтудь ня выгнали. До раю ня не пущаєте. Та де моє місто?

— Што я знаю?— здвиг плечима сятый Петро...

...а дале пушов зазвідати пана Бога, што робити из сим зайдом.

— Кедь го выгнали из пекла, та не мусит ун быти такый пудлый, як за нёго плескают. Айбо и на рай ун не заслужив, бо на рай не многым терпенём ся заслужуе, ай многыма добрыма чинами. Посёму най ся верне назад на світ, а пак увидиме, куды му місто.

Сятый Петро вернув ся и выклав Русинови засуд божый. Не смів Русин противити ся божому росказу и прийшов назад на землю, возродив ся. Побывши дакус у пеклї, а дакус у раёви, знає вун горазд, што до чого, цїнит своє новоє житя, бо знає у чому ёго правдива вартость.

******Щи єден «вороженько», чорт – Москаль.