Русины желають быти Русинами

Александер Павлович. РУСИНЫ ЖЕЛАЮТЬ БЫТИ РУСИНАМИ.
Збірник выбраных поезій. Зоставитель: ПаедДр. Іван Русинко.
Окресна орґанізація Русиньской оброды, Свідник 1999, стор. 164.
ISBN 80-968154-6-6

Коли осіню зышлого рока на стрічы з Бардийові, яку орґанізувало Здружыня Русиньской Інтеліґенциі, пан Др Іван Русинко дарувал мі тото найнівше выданя творів Александра Павловича, і коли взріл єм же зоставительом книжкы є акуратні сам пан Русинко – был єм подвійні захоплений. Очывидні – в першій мірі самым фактом належного і на часі вшануваня великого будителя, вшануваня в нашым русиньскым вымірі (о чым пізніше), але такой не меньше фактом, же взял ся до того чловек, якого знал єм з публикаций Музею Украиньской Культуры в Свиднику, передовшыткым як редактора «Науковых Збірників» барз цінных зрештом. Не скрывал єм, же втішыла мя така, іщы єдна серед Русинів Словациі, духова трансформация. Інча справа, же в неєдным припадку не мусіла она нияк проходити, адже інтеліґентны, мудры своі люде мусіли штоси зо собом робити в обставинах, якы были. Так ци сяк, взриня серед нашых рядів выдатного працівника такой тугой інституциі як МУК, тішыти мусит. Тымбарже в такій словній маніфестациі – же зацитую шыроко зо вступу:

Другым несполненым долгом перед нашым народным будительом є популаризация його творів, його поглядів, ідей, котры актуальны і про сучасника, мают што повісти і днешній ґенерациі. А. Павлович дуже любил свій нарід, што доказувал підчас свого жытя не лем словами, але і своіма ділами. Він вірил духовній силі свого народа, надіял ся на ліпшу будучніст і остерігал нас, же нарід буде лем тоды жыл, докы буде своім языком бесідувал. І над тов думков варта бы ся было вшыткым нам, розділеным на такых і сякых, глубоко задумати, бо час є нашым
сполочным неприятельом.

По тым, дост шырокым, вступі застановме – як порадил сой зоставитель з нелегкым ділом. Адже, як сам во вступі повідат:

Язык поезий А.Павловича є языком XIX сторіча. Він писал перед 100–150 роками Не чудо, же в нім много старшых слів – архаізмів, церковнославянізмів, русизмів. (…) Жебы штонайліпше приближыти поезію А. Павловича сучасникам, внесли сме до його (…) даякы осучаснены текстовы зміны, якы бы не мали нарушыти смысел и глубоку філозофію його поетычного, морального і сполоченьского одказу

Нич перейдеме до вырывкового осмотриня (на шырше неє можливости), повіджме сой єдно: Павлович як поета не был Міцкевічом, Петефім, не был бодай Штуром. Был передовшыткым великій духом але і в поезиі, барз нерівній вартісно, має своі вершыны, не поступуючы ся вельо ославленым поетам. Хоц бы в своім великым Гласі Русинів. І ту сме уж на місци, при аналізі. Павлович в орґіналі повідат:

Бо мы, их сынове, омліты и слабы,
Различных похотей своих мы сьме рабы.

в предметовым же выданю чытаме:

Бо мы їх сынове омліты і слабы,
Многых недугів своїх мы сьме рабы.

Не іде ту о правопис, його зміна є натуральна. Іде о то, же заламала ся мельодика, розмір. І кєд ся уж осучасняло текст, старчыло заміст «многых» ужыти н.пр. «премногых» і не втекла бы плавніст, котра в оріґіналі несе, ту же коле. Як і в другым місци оріґінал

О, вы несчастливы чада нашы милы!
Гдеж вам ся поділи старорускы силы?

поправлено так –

О, вы нещастливы потомкы нашы милы!
Де ся вам поділи староруськы силы?

«Чада» – то милозвучний архаізм, дайме нато, церковнославянізм, але кєд конче зоставитель хотіл го осучаснити, старчыло речы – «діти» (бо тото оно значыт) і остал бы на місци розмір. Ту і до правопису ся чыплю, якым шаліют і «НН» і «Русин» Кєд сте уж приняли писати «русиньскый», товды чом «староруськый» ци всякый іншый «руськый» має быти з мягкым знаком? За якым то мовным ключом? Для одріжніня «руского» од «русского»? Видит ся мі, же не тов дорогов. Вшыткы робиме блуды, бо сме іщы молоды, неопірены в тым ділі, але не кодифікуйме блудів! Така тверда «култура» доправды злостит (цілий час бесідую уж не до зоставителя Павловичовой книгы а цюрком^* до Братів з-за Бескіда). Так, при нагоді. Давно то во мі сідило^** і колиси выповісти-м оне мусіл.

Тішыл єм ся і тішу з кодифікациі русиньского языка на Словеньску, але чогоси мі заєдно жаль. Мы ту, в Польщы, ци Польску пробудили ся дакус скорше. Я товды в «Бесіді» «писав», «чытав», привыкнений роками до «стандарту» «Нашого Слова». Та кєд лем по пробуджыню ся Братів з-за Бескіда дістал єм Отців Крайняків русиньскій Апостол, в якым апостол «ходил» і «проповідал» – уж такой зараз приступил єм ґ ньому і од товды – єм «чытал» і «писал». З переконаня і ґу братній солідаризации. Но і з того; же в нас уж в меджевоенний час неофіцийні, але практычні введено стандарт, зо захованом історичного правопису кінцівок третьой особы минувшого часу. Так як робил то і Павлович:

– Так єм робил, як єм владал,
Він от мене веце жадал.
Воду-м му не сколомутил,
Прочто він мя так засмутил?

Та пришла кодифікация і… остала на позициі украіньского правопису – в тым взгляді, забываючы што што Украінці вымавляют «в» в тій позициі воргово, аж і зближено до «ф» (як Полякы в слові «Кракув») і такій правопис є ту цілком оправданий. Русины же зрідка вымавляют ту заднє «л» (в нас Высова, Ганчова), так як в загальнолемківскым перед «и» і «е» (липа, лем), але в абсолютній більшости – як білорускє завішене «у̌». Так тіж прібуют записувати декотры в Підкарпатскій Руси. Ниґде же кінцівок третьой особы минувшого часу не вымавляют карпатскы Русины воргово. І барже оправданым было ту лишыти «л». Я розумію, же Пряшівщына під вплывом словацкого языка цілком уж затрачує «л», вымавляючы го мягко, як «ль» (одтале тота чудовищна «култура»), але… Лишу тото. Не буду веце осуджал. Принято. Конец. Крапка Але чогоси мі жаль...

Вертаючы же до книжкы «Русины желають быти Русинами», тыж не буду ся уж дуже «чіплял» Но може іщы лем да-с єден примір. Павлович в третій части свого «Нового года» пише:

Старой правді будьме вірны
И в том новом годі,
Православность задержуйме
В нашом руском роді.

в омовляній же книжці осучаснено тото так:

Старій правді будьме вірны
і в тім новім році,
Православность затримуйме
В нашім руськім роді.

То невыдарена операция. Ту слово «год» мушено было «задержати», бо рым році–роді звучыт нияко. Слово «задержуйме» тыж не є того роду архаізмом, жебы го не мож было зрозуміти. До решты в тій стрічці не мам претенсий (бо о руськым уж ем гварил).

Не мам зрештом ниякых претенсий. Бесідую о даякых хыбах (так як і о позитывах) з обовязку принятого на себе в нашым цикли «З выдавничой поличкы. По другє – як же мож мати претенсию до чловека, котрий щыро взял на себе обовязок выдати книжку, яку конче выдати треба было! Адже, як сам во вступі пише:

Книжка выходит як скромний подарунок ґу подвійному ювілею –
180 роківод народжыня (19.9.1819) і 100 років од смерти (25.12.1900) поета.

Час было выдати. Адже пошліднє выданя творів Павловича вышло в 1955 році. До того было оно направду «пошліднє» (в тым другым, неґатив­ным значыню того слова), глупо-русофільскє. Не хоснувано в ним нияк буквы «і», і – дайме нато – слово «лісы» одредаґувано гибрыдом «лисы». Поливкове выданя з 1920 рока, непорівняно ціннійше є іщы векшым «білым круком»

Акуратні шкода што п. Іван Русинко не міг з него корыстати. Я тото выданя щесливым трафом мал, але збесідували мы ся о тым за пізно, товды, коли Зоставитель дарувал мі готову уж книжку. Пак. по часі, пожычыл єм Му. Може ся подарит выдати іщы дакус пошырену версию? Кед бы так было – товды не забудте на окладинці (oblaka) книжкы подати і Автора, надрукувати грубо і выразно – Александер Павлович. Адже то барз важне!

====
*цюрком (пол ciurko) =фурт.
**сідило (обл) =сидѣло

Жерело: Бесіда 2000 №3(54). 19–20.

Петро Михаляк

І што Вы на тото?..

Іде осін по росі
Іде осін по траві
По зеленій отаві
Пукат осін до сін – пук, пук.

Но і запукала. Чудесні запукала на «Лемківску Осін». Іщы не хоче жебы люде спали зимовым сном. Хоче жебы люде ся перебудили, жебы почули свою бесіду. І о бесіді тот мій лист буде. Пару слів зо стороны чловека не пишучого – як Вы – книжок ци дописів котрых тяжко бы было зрахувати, а завдякы котрым наша бесіда высоко ся вытігат. Я своіх пару слів вштурити хочу яко тот што дуже іздил по нашых селах, по нашых людях. І слухат як бесідуют в Волівци, Криві, Регітьові, Бехерові ци Высові. І з того слуханя, смотріня як люде той бесіды ужывают взяло ся тых пару скромных уваг. Скромных, але думам такых над котрыма треба ся задумати.

Зачну од спомненой осени, од того осінного верша.

Злостил єм ся кєд перез цілы часы форсувалисте форму «іщы». Хоц в нас ту, і в околицях (і кус дальшых – старчыт посмотрити в «Загороду») бесідує ся перез «и»: «идеме», «ищы», і так дале. Тепер ся уж не злощу, бо як ся так в Вас бесідує, то най ся і так пише. А мы ту тіж перез «і» будеме писати, а бесідувати перез «и» і вшытко буде грало. Буде грало і зато же Руснакы на Словациі пишут тіж «ідеме» (тепло, тепло), хоц як на зліст «іщі» (як бы не мож по нормальному ищы).

Чытам собі в «Календари» Ваше «Слово на пращаня другого тисячолітя», а там: «(…) Хырбет Бескіда зеленого – дотепер не розділюючий, а будучий лем Хырбетом Сонця – значити зачали кордоны міцнійшых сусідів (…)». А тепер, чом – не знам – дале мы ся самы розділюєме. І о тім знаме, і так нам з тым добрі.

Не вільно допустити до того жебы тоты нашмарены нам кордоны нас ділили. Жебы в сьвідомости люди не закоріняло ся же «мы то мы, а тоты зза гор – то они». Як? Думам же (то єден спосіб) перез мудру кодыфікацию бесіды. Мудру і спільну. В Бесіді нр 3(54) при нагоді рецензуваня книжкы «Русины желають быти Русинами» кус ся злостите (по мойому слушні) на кодыфікацию русиньского языка на Словациі. А так направду то на кодыфікацию словацкого по русиньскы, бо як інакше назвати такы річы як своёв (svojou), святов (swätou), обгаёвав (obhajoval), скламав (sklamal), і т. дале??? Я тіж єм «писав». Але потім якоси пришло «писал» з Бесіды. Мильше уху (і такє як в Павловича).

Но і пришла кодыфікация нашой граматыкы. Тішыл єм ся, а потім і кус злостил. Бо тіж кодыфікуєме польонизмы по лемківскы. А то перез кінцівку -ий (сторона 44-45) при Н. і В. мужского роду. Думам же не вільно нам ся кєрувати бесідом молодого поколіня, бо товды треба бы было вышмарити дуже слів з нашого словника. Памятам же яко дітина єм ся підсьміхувал з бабціного «сесе», «ноле», «гыбай». А тепер тото вертат. То єст наше. Архаізм? Може і так, але што з того. Будеме на місце того вштуряти польонізмы. Уж нам сполячыли села, назвиска, може дост того? Длятого собі думам же може вартат в тім припадку вернути до -ый (великый, німецкый). Котре іщы в нашых селах чути. Котре деси жыє меже людми. Най ся так пише. А як кому невыгідні – най бесідує як го вчыли (не «зеленый» то «зелений»). То буде наше навязаня до традициі (до с-ц-с о котрім пише Астряб), то буде рука вытягнена до нашых люди по другі стороні гір.

Прецін кілько разы іхам до Бардьова, тілько разы чую в нашых селах по горах нашу бесіду. Ци то в Бехерові, ци то в обох Полянках як мя вынесе до Свидника.

Повідят же то архаізм, же будуєме еден над-язык. Ні. Неправда, і правда. Архаізмы треба шанувати, бо то наш корін. А прецінь ціла лемківска бесіда ест такым чудовым архаізмом. А над-язык? Може як тепер будеме розсудні кодыфікувати то привернеме порядок, на ново повяжеме зорваны контакты. Буде лекше нам ся розуміти. А над потребом єдного великого стандарту не думам. Не о тото мі ходит.

Хочу лем, може кус наоколо, повісти же час ся кус з тыма зза гір приближыти, як і ім до нас. А як мы вернеме до нашого -ый, то може они тіж над бесідом ся задумают. Може вышмарят «ё», котрого в с-ц-с азбуці не є? Може Руснак по Пряшові буде ходил і думал над бесідом? І може в кінци люде припомнут си часы кед до Ґорлиц до суду лем ходили. А до Бардейова і по муку і по кропку, і по дуже інчой біды.

Маме іщы час на тото жебы не спішучы ся зробити пару річи. Важных для нас і не лем. Я хотілбым тото так відіти.

Чом о тім пишу? Бо сами сте колиси (в Бесіді?) написали же Вы сами не творите граматыкы. Зато єм подумал же може я тіж дошмарю пару языковых уваг з мойой (хыбаль то уж середина?) части Лемковины. Може ся придадут?

І што Вы на тото вшытко?

Жерело: Бесіда 2000 №6(57). 13.

<редактор>

Што я на тото?..

(одповід на лист зо стор. 13)

Нелегко одповісти, Шановний Іменнику, на тілко порушеных справ, маючы до диспозициі так мало місця (а веце в тій «Бесіді» не выґаздую).

Зачну може од проблемы нр 1, а то од пропонуваной не лем Вами кінцівкы -ый. Така она мала і быти в выданій недавно ґраматыці. Але акуратні я впер єм ся як цап. Был єм зa жывом бесідом, а радше вымовом. Бо што інчого єст зберігати ціле лексычне богатство языка з бабціным – як пишете – «ноле» і «гыбай», а што інчого не достерігати еволюциї вымовы. Правда, -ый «іщы в нашых селах чути... деси жые медже людми», але лем деси. Ґенеральні, особливі в молодшым поколіню, не функционує.

Вчу лемківского уж девятий рік (офіцийні, неофіцийні двараз тілко). Тяжко вчыти, коли ся інакше чує, а інакше пише (знаме новожытну девізу, не лем в однесіню до нашого языка, «пиш так, як чуєш»). І тото было моим арґументом… Але гнеска?.. Може і дакус жалую, a штонайменьше – непевний єм своіх аргументів. Та двигати писаний язык по пілстолітнім небытю (не числячы стихійной творчости) – нелегка то справа. І хоц справа наглит – мате рацию – неє ся што понагляти.

«Ищы»? Так, тото чую іщы і в своіх, і то наймолодшых, учеників. І подабат ся мі. І кєд бы стe добрі шлідили «Бесіду», достерегли бы стe, што од шувного уж часу в чуджых дописах не «поправлям» того. Але ту тіж (тыж) треба буде колиси заняти єднo становиско.

Не погоджу ся з Вами, што хоснуваны через пряшівскых Русинів формы -ов (свойов, святов) сут словакізмами. То радше наша вымова (свойом, святом) єст нашлідством сусідства з польскым языком. В давных нашых текстах -ов было (пізрийте до «Лемківской Ластівочкы», перша стрічка коляды «Ясна зоря»). Записали го Головацкій, Кольберґ, Колесса і інчы. Та не буду арґументувал нашыма текстами, бо мы тіж близко Словаків. Приведу приміры з дальша:

–«Молодого жовняренька взєли водов відливати.» (Ходоровичы, пов. Стрий) – І. Колесса, Етн. Збірн. ХІ. 259. ч. 5а.

–«Buwaj zdorowa, grecznaja panno. (…) Ny sama sobow, ja z witcem, matkow…» – O. Kolberg, Pokucie I. 102. nr 9.

Ци глядати словацкых вплывів коло Стрыя, на пілнічній Бойків­щы­ні, а тымбарже на Покутю?

Не годен єм ся тіж згодити што до Вашого (і не лем) запису назв тыпу «Крива» в 3 і 5 одмінку (Даючым і Нарядным). О кілко в Родовым одмінку мусит быти «Кривой», товды чом в Даючым і Нарядным не мало бы быти – «Кривій»? Як правило, ситуация тота єст характерна цілій славянщыні. Я запис «в Криві» (не знаючи Кривой), згідні з тым же правилом, одчытал бы-м в Называючым одмінку «Крив». Аж і білорусчына в тім припадку має йотуваня, хоц в приназыв­никах мужеского роду затратила го (« чорны», «белы»).

Потверджам зліст на введену через пряшівскых Русинів букву «ё». Кед бывал єм іщы на языковых сходинах в Пряшові не згаджал єм ся з тым, як і з гибридом тыпу «култура». Та на нич ся тото здало.

І бою ся – же тяжко нам буде зближыти ся з братми зза хырбета в буд-якій правописній квестиі, хоц бы і были уступства з нашой страны. Та прібувати, очывидні, треба буде.

Тішу ся – же до тых і інчых проб прагнете влучыти ся Вы, молоды. Несе то надію, же почата нами проба одроджыня лемківской толокы не была так дочыста даремна.

(пт)

Жерело: Бесіда 2000 №6(57). 25.

--------------------------------------------------------------------------------------------

Правильной дорогой идёте, товарищи!,
циже од Русинов ку Русинам, Руснацом, Лемкам

Сперву, коли ем выбрал тоты волаючы, смутны и безнадѣйны мате­ри­алы до рубрикы Дискусия о кодификации языка, думал ем, же треба бы за рядом повѣсти слово о каждой дробной, повѣл бы ем, мизерной «проблемѣ», з поводу котрой ту ся точит война, а также о едной главной проблемѣ, котра спомянута, але зостала на периферии увагы. Але не буду тото робити, бо кедь хочеме и дале быти šialené Rusniaci, сердакы хамскы, büdős ruszinok, дурні русини (зависимо од тых держав, до котрых нас пороздѣляли), та ниякы розважаня на темы злославного «языкового во­проса» не поможут, а розум­ны диригенты все найдут кедь не сесь, та иншый способ подѣлити нас.

Намѣсто того, бо «Бог тройцю любит» подам ту три информации: 

1. зацитую еден стишок о языковом вопросѣ и припомяну, коли тот вопрос ставав на агендѣ;
2. припомяну лем дакотрых нашых общых Будителей, котры много менше были застараны тым вопросом, бо розумѣли основу;
3. повѣм свою думку, як мож честовати и не честовати себе и свое културное наслѣдство.

О языковом вопросѣ.

Кодіфіковали язык...

Кодіфікували язык,
Вороблі на стрісі,
Так ся помотали,
Як черева у брісі.
Єден каже „ПІДУ",
А другый „ПУЙДУ",
Третій ... ?
Шмарив папірь з рукы,
„Та то што за мукы ?!
Буде треба новый язык,
До рота даваті,
Бо то немать ніч сполочне,
Із тым, што учіла нас маті!"

Сайт holosy.sk 21. новéмбер 2009 - 19:39 послав Michal Bycko

«Перед войною, або ще и безпосередно перед револуціею у нас не было языковых споров; писателѣ наши постепенно сближалися к народному языку, желаючи сохранити руську букву, руськое слово и ширити науку.»

А. Волошин. О письменном языцѣ подкарпатских Русинов. Ужгород. 1921. 42 ст. 3.

Се гварил монсиньор Августин Волошин, будучый украинскый пре­зи­дент, а днесь уже и Герой Украины. Значит, первый раз языковый вопрос принесли з волѣ Чехов посажены туй на ключовы посты украинскы и русскы емигранты. Чим закончило ся, знаеме. Коли перва Украина минула ся, указало ся, же необразована и хамска, шалена и смердяча Подкарпатска Русь в роках 1941–1944 (наперек страшной добѣ войны) змогла жыти зовсѣм иншак. Зась цитую.

«Державным языком в образовнуй, адміністративнуй и другых сферах общественого житя  краю быв приятый русинськый язык, кодіфікація котрого удбыла ся при тїснуй участцї предсїдника-єднателя новосозданого общества, поз. Грамматика руського языка / Выданя Подкарпатского общества наукъ. Составивъ Дръ. Иван Гарайда. Унгваръ. Книгопечатня Юлія Фельдешія. 1941. 143.»

М. Капраль. Подкарпатское Общество Наук. Ужгород. 2002. 172 ст. 13.

За два тыжднѣ до прихода Червеной Армии была выдана Загальна библіо­гра­фія Подкарпатя (Зложили  Лелекач  Н.,  Гарайда И.), 214 стор. Цитую:

«Помимо  материалов,  составивших  книгу  1944  года  (всего  –  2799  позиций),  в  качестве  приложений  к  новому  изданию  пред­став­лены  библиографические сведения о художественных произведениях, изданных в крае (167–176), и материалы  по  истории  литературы  (177–185),  которые  заимствованы  составителями  со  страниц  научного  жур­нала  „Зоря-Hajnal”  1942–1943 гг.  Здесь  выскажем предположение, что в качестве подобных приложений следовало бы дополнить  новое  издание  библиографическими  материалами,  публиковавшимися на  страницах  другого  печатного  органа  Общества  Наук  –  „Литературна  Недѣля”, в частности, разделами „Агрономія”, „Археологія”, „Зоологія”, „Географія”,  „Филологія”,  „Словарѣ”,  „Читанки  и  иншѣ  школьнѣ  подручники”, „Спортъ,  забава”,  „Школьництво”,  „Художество”,  „Геологія,  палеонтологія, біологія,  климатологія,  гидрографія”,  которые,  по-видимому,  составителями планировалось  опубликовать  во  второй  (так  и  не  осуществленной  ими)  части общей библиографии Под­кар­патья.»

М. Капраль. Загальна библіо­гра­фія Подкарпатя. Studia Russica XIХ. Budapest, 2001. 487-491.

Гарайда умер в арештѣ беспекы зато, же и полѣвивши украини­заторам, преця недотяг свою граматику до украинской, а Волошин, слѣдом за ним, зато бо перевысшив дозу украинства. З ушиткыма спомянутыма публикациями было скончено методом ликвидации, як и зо всякым русин­ством. А в 1991. роцѣ, коли комунистична Украина ся мину­ла, и уже не мож было дусити Русинов комунистичным способом, тогды зась збаламутили их «языковым вопросом», же треба створити модер­ный русинськый язык через попередны регионалны кодификации, але на тых ся и закончило, бо реална цѣль досягнута: роздѣленя по языку. Диригенты проекта уже и не споминают, же декларована цѣль была друга: единый язык. Кедь Русины не будут мати единого языка, неодовго не буде и Руси­нов. А мы такый язык мали и маеме.

Нашы Будителѣ створили его. Незвѣстный монах, автор Няговской Постилы, уже майже 500 лѣт як написал книжку, котра зафиксовала не даякый минулый мертвый язык, а тот, што лем мало ся розлучат от днеш­ного жывого языка Марамороша и Ужанского порѣча. Его основа – церковнославянскый язык. Вшыткы далшы нашы граматисты од Лучкая, Духновича и до Гарайды держали ся той етимологичной основы. То не были граматикы лемковскы, подкарпатскы або пряшовскы! Практично тота иста граматика была у Лемков з другого боку Карпат. Ваньо Гунянка онь до 1934. рока точно так писав, онь по тому зачав хосновати переже так высмѣеваны ним «мазепинскы» буквы, вѣроятно на росказ из Москвы.  Корек­туры нашых граматик слѣдовали за коректурами церковно­сла­вян­ского языка. Чехам не удало ся зламати тоту традицию. То удало ся обманным путем диригентам русинского возроженя по 1991. роцѣ. Се их надѣя на знищеня Русинов. Дотеперь проект был успѣшный. Не вшыткы Русины то порозумѣли. Ци был незвѣстный монах, Лучкай, Духнович, Гарайда регионалныма просвѣтителями свого села або групы сел, ци розводили ся они нашироко о том, як ся выгварят дакотрое слово, дакотрый звук у дакотром регионѣ? Еднозначно нѣт! Они експлицитно, конкретно, прямым текстом одмѣтуют всякы фонетичны роздѣлы. О том говорит кажда наша досовѣтска граматика! Бо они не были политичны гавнеры, они творили основу просвѣты цѣлого народа. И мали резултат. А резултатом новочасной «модерной» кодификации е в Украинѣ – невызнаня Русинов «через нерѣшеный языковый вопрос», у Словакии – двѣ четырикласны школы и языковы споры, не намного лѣпше у Польщи. В  «модерных» кодифи­ка­циях легитимизована покрочивша асимилация Русинов векшиновыма народами и отворена широка дорога до далшой акултурации, напримѣр:

О наслѣдствѣ. Своих предков треба выдавати и читати в оригиналѣ. Кедь перестали сьме их розумѣти, же онь треба их «осучаснювати», то не их хыба, лем наша, бо то значит, же перестали сьме быти Русинами. А з боку Украинцев е тото евфемизм, якым замѣняют слово фалсификация, а треба им то в нашом припадѣ, обы постепенно зробити з Павловича Украинця. Бо и тоты «оригиналы», з котрыма поровнуе ся новшое «осучасненя» не сут оригиналами, лем скоршов фалсификациев. Напримѣр, Павлович николи не писал «і» на мѣстѣ «ѣ», а в назвѣ книжкы мало бы быти «желают», як у Павловича, а не «желають».  Позирайте ту https://rusin8.webnode.ru/news/a1722-1794-grigorij-skovoroda-vsjakomu-gorodu-nrav-i-prava-to-nje-vyzhaduje-komjentar-/ оригинал Сковороды и его «осучас­неня» – се тота иста файта гавнеров робила. Так мае походити наконець и Павлович.

Така моя думка о той безрадостной ситуации, куда нас привели нашы диригенты, а радуе лем едно, же просты люде зачинают тото видѣти и розумѣти. И ачей, не будут ся з тым мирити.

                   Игорь Керча