2011 Добрый дохтор Дулишкович
16.03.2013 09:45
З книгы Василя Молнара Потятка гнїзда Голубиного. Ужгород, 2011.
Туй автор пише о праправнуку історика нашого Іоана Дулишковича.
В тридцятых роках двадцятого стороча в Голубинум старанём «аґітатора», діректора школы Адалберта Бучіны, став ся потрясуючый прорыв селськой молодежи до середных учебных заведеній у Мукачові – ґімназії и учителськой семінарії. Абсолвенты тых alma mater образовали значну версть народной інтеліґенції, серед якой переважали учителї. На Свалявщинї не было села, де бы на ниві народной просвіты не дїлав пан учитель авадь панї учителька из Голубиного. Казали, ож лем у Великум Бычкові їх было булше, ги в Голубинум.
Учителюв было много, бо добыти сесю професію мож было «дома» без великых фінансовых выдаткув. Но такого престіжного фахмана як дохтор – не мали сьме. Ёго пудготовка десь у европейськум універзітетї коштовала дуже дорого для бідного Русина. Таку честь зробив селовисященик о. Дулишкович. Из четырёх сынув майстаршого, Тіберія, дав учити ся на дохтора на Карлув універзітет до Прагы. Само собов, рішаючоє слово у вопросї своёй професії мав юнак, медицина припала ёму до душі. Нико не йшов до маточкы Прагы контроловати, як вун там ся справує, ци не марнує час и родителські гроші. Но коли на вакаціях видїли сьме го в холодници у фарськум садї, обкладеного книгами и рисунками, та щи з костров, яка персоніфікує смерть, а переберав на нюй кусточкы людського тїла – пересвідчили сьме ся, ож буде з нёго добрый дохтор Дулишкович.
Студії закончені, діплома в руках, Голубиноє має свого дохтора. Ипен тогды, 1936. рока, о. Евменія повысили на намістника и переклали до Свалявы. Про молодого спеціалісту была добра нагода наладити ся на роботу в окружнум центрї. Муцно притяговав до ся не лем высокым уровнём фаховых зналостий, но й інтеліґенціёв. Голубинцї навщивляли го в ордінації як свого. А коли была остра потреба, кликали до хворого. Прийшов на біціґлях и ниґда ся не помылив из діаґнозов. Бо быв глубоко ерудованый у вопросах здоровництва. И не лем лїчив, но и просвіщав народ у гіґієнї и профілактицї хворот. Выступав у пресї, из трібуны. У Голубинум, щи в старум клубі, все была повна зала слухателюв, коли читав лекцію Дулишкович.
Совєтська власть не веґзовала го за соціалный статус сына сященика. Не мож было задавити такый кадер на ниві народного здоровництва. Именовали го старшым дохтором районовой болницї. Но дохторови-практикови никус не лестила така посада, де треба день-у-день занимати ся суєтныма господарськыма дїлами. Особено, коли пак ёго головы имило ся будованя нового блока болницї. Свуй протест и росчарованя нераз высловлёвав у пріватных
бесїдах: «Та ци я на тото студіовав медицинську науку, изучав хвороты, учив ся, як їх лїчити, як говорити з паціентами, обы-м теперь мав дїло из ставбарями, из циглов, из ціментом?» В райкомі партії учули такі ёго наріканя и вернули го до ордінаційного кабінета. Лем туй вун ся чуствовав у своюй стіхії.
Послї Свалявы дохторовав у Мукачові. Голубинцї и туй найшли свого лїчителя. Та и вун из особеным сочуством приимав паціентув зо свого родного села. У Мукачові и спочив у Бозї.
Анекдота
Мала Надька застудила ся. Кашель, нежит, хрип. Закликали Дулишковича. Побзирав, подумав, штось нафіркав на цетлику и потїшає маму:
–Чепуха! Най выпє сю мікстуру, и всё буде добрі.
Навечур Надька рапортує утцёви:
–Няньку! Я така хвора! У мене – чепуха!