Шпециална задача

07.02.2024 19:51

Авторка — Олга Грабарь (*22.05.1922—†15.10.2023), дѣвка познатого маляря Игоря Грабаря, правнучка Адолфа Добрянского. Року 1940 году вступила на биофак Московской держуниверзиты. В фебруарѣ 1943 одышла добровольно на фронт. Якоже добрѣ знаюча нѣмецкый, была товмачка в розвѣдцѣ регимента. Демобилизована в августѣ 1945.  По демобилизации доштудовала биофак, робила в Инштитутѣ експерименталной биологии ай Инштитутѣ  молекуларной биологии, обгаила кандидатску (1953) и докторску (1964) дизертации. Авторка шѣстёх научно-популарных  книг и понад 120 научных статей зоз бунковой биологии. Послѣдны 20 рокы свого живота оддала литературной творчости. Выдала спомины за отця, Игоря Грабаря, а тыж даколько зберок повѣдань, в том числѣ дебютовый циклус повѣдань о войнѣ (2003), з котрого подаеме укажку.   

 Концём лѣта 1941 в малом видѣцком варошику стала на пере­формо­ваня военска еднотка, гет потрепана в битках при уступѣ. Поповнѣня ишло чажко.

Едно рано ку военскому комисарёви привели читавого выростка в сходженых боканчах и фланеловом лемберчику.

— Уже другый день ся крутить коло комисариата, — заголосив дозорця.

— А ты што хочеш? — зазвѣдав комисарь.

— Хочу на фронт, — курто повѣв легиньчук.

— Но ни, якый добровольник найшов ся. Та ты што за еден?

— Стрижов Александер. Выходив ем сему класу.

— Родителе живѣ?

— Нѣт, — забрехав легиньчук.

— А кельо маш рокы?

— Шѣстнадцять.

Поправдѣ му ещи лем ишло на пятнадцять, а сѣм клас не выходив, бо го одписали за неуспѣх в науках. Не жебы быв природженый лѣнюх ци несхопный, лем як прийшло выйти ку таблѣ, думкы ся му даяк не складовали на слова.

«Ты нам, Стрижов лем казиш указовость школы,» — так твердили вшиткы учителѣ догде едного.

«Недойдавый школашу, даремнику!» — нарѣкав отець.

«И на кого ты ся такый удав?» — одгуковала ся за ним мати.

Наконець легиньчук намѣнив утечи здомю, лем без гроши далеко не утечеш. А ту ще война!

— Та, кажеш, шѣстнадцять? — перезвѣдав комисарь. — Та тогды прийди завтра, ай з паспортом, возьмеме тя на застачаня.

Легиньчук вздыхнув. Паспорта не мав. «Вшитко ся змарнило,» — имив го жаль и жура.

Авшак на другый день паспорт ани не требало. Бо на новый розказ еднотка рушила з варошика ай з ним безпаспортным, а вецей уже нигда ся там не вернув.

— Мундуровой облечиво будеш доставати ступнёво, як будуть нам  убывати из шорох вояци, — розтолковав му веселый пистриговатый под­офицер Пнухин. — Ай так на твою мѣру валушного не маме. А чоботы такой нараз ти можу дати, сорок шестой число, цѣлы цѣленькы. Чекай, не хватай, выпишеме цидулку.

Зоз тыма словами Пнухин ся задѣв до подорожного сейфа, выдобыв читаву круглу печатку и на чистый лист папѣря бетярьско вымалёвав тинтовов церузов через индиго-папѣрь:

Цертификат на едну пару чобот

Сей цертификат выданый рядовикови Стрижову, же го выдана…

Ту Пнухин ся мало задумав, зачеркав «го», написав «их», пак выправив на «му»,  ай про ясность приписав:

една пара чобот кирзовых.

Того текста ся му видѣло помало, лем едно речѣня. Пнухин з нового шорика додав:

Што ся сим ай высвѣдчать.

За началника газдовства в/едноткы Пнухин И.М.

Зосталу часть листа забрав фантастичный подпис Пнухина, што быв подобный на паралелопипед, вписаный до кружницѣ. Цидулка вызирала файн.

— Но, даяк адтак, — задоволеный повѣв Пнухин, бацнувши на тото печатку. — Берь собѣ перву копию, буде ти служити за документ, дочасно. Стачить, докы ся формуеме, а на войнѣ цидулкы не треба, война вшитко зотре з обрахунку. Тай навгул, даяк то буде, пак чей ти буде серенча. Порозумѣв есь?

Слова сыпали ся од Пнухина з небывалов легкостёв, як горох из наддертого пачушка, хоть их смысел не цѣлком быв ясный про Стрижова. Од того вшиткого му дух забрало. Подумати лем — кост и чоботы задарь, а ку тому ещи й цидулка з печатков. Позирав на Пнухина з нетаеным обожанём. Пнухину ся тото любило и великодушно додав:

— Но, кедь дашто, та завѣтай. Головное — не страчай голову.

Стрижов исклав цидулку учетверо тай запхав ю до внуторного жеба лемберчика. Там уже быв спрятаный и листок з есеём на тему Капитанска дѣвка од Пушкина. Стрижов го сокотив як память за учительку литературы Клавдию Петровну, котра, лем сама еднинька меджи вшиткыма учителями, не поважовала го за безнадѣйного и все му готова была помочи.

«Стрижов неглупый хлопець, лем бы мав быти уважнѣйшый, — так звыкла говорити. — Ануж, будь добрый, хлопче, — повѣла му раз, позмагай ся написати домашный есей на тройку».

Ещи му нико нигда так файно не повѣв: «будь добрый». Як прийшов домю, отворив учебник и читав, читав, але нич затямити не годен быв. Тогды вырвав листок з грубого коцкованого зошита и написав:

Стрижов, 7А.  Капитанска дѣвка.  Домашна завданка.

 

Гринёв быв из родины, в котрой он жив. Звав ся Петро Андрѣев. Он любив Машу Миронову. Коли прийшов до Бѣлогорского форта, та повѣв, же у вас сидить Маша Миронова. Пугачёв ся розсердив и повѣв: ко посмѣв укривдити Маши Швабрин. Та ишли там, де сидѣла Маша Миронова.

 

Клавдия Петровна вздыхнула,(коментарь в конци) завертѣла головов и поклала «3-», а под тым приписала: «Стрижов, будь добрый, змагай ся быти уважнѣйшый». Тот листок быв му единов памятков з ёго минулого живота.

При одпроваджаню на фронт Пнухин дав му купу напутных добрых рад.

— Майважной дѣло — не трафити на перву линию, — казав Пнухин. — Я там быв, а теперь, видиш, ем в газдовской части, бо мам наданя. Но а уже, кедь есь трафив, та мерькуй на себе, бо снайпер тя раз-два одпораить. В нападу гулюкай, бѣгни зо вшиткыма, а пак раз лем зашпотай ся — полеж, обзирни ся и побѣгни назад, якбы здуру. В оборонѣ не вказуй ся на очи. Бо началник такый — увидить, укаже перстом: але вы двае, ты и ты, понесете рапорт до штабу, а разом и обѣд командантови баталиона. Ци мертвого закоповати зажене, нигда не знати, што му прийде. Та ты, Стрижов, на такой не дай ся. Солдат з головов — тот усе на мѣстѣ, а в сесь момент го под руков якбы и нѣт. Словом, не страчай голову, — згорнув вшитко Пнухин.

Стрижов не лем не стратив ся, наопак успѣв во войску. Выказовав ся необычайнов выдержливостёв, спав мало и хоть до якой роботы ймав ся. Теперь го все дако потребовав. Лем едно му не дало покою: же не мав особны документы. «Из тым ся не трап, — утѣшали го вояци. — Як тя поранять, трафиш до шпиталю, там ти нараз легитимацию выпишуть».

Але тото ся нияк не трафляло. Формованя — битка — страты — переформованя — резерв — нова битка. А дотеперь ани едного шкрябанця.

Днеська Стрижов въедно з фрайтером посланый до велительства на поповнѣня чиселного стану убылых воякох регимента, што держить оборону на Курском облуку. Але фрайтер надумав путём одбочити до здоровницкого баталиона, сконтроловати хворый зуб. «Иду я сам, хоть и не належно, — постановив Стрижов. — Ту до штаба через лѣсик на досяг рукы». Лишив мапу фрайтерови и рушив криста-кражом через яружкы, падолы и розвалины.

«Як ту красно, — задумав ся Стрижов. — Из декунка тоту красу нигда не увидиш. — Не знати чом прийшов му на память Пнухин. — Ба де е теперь? Ище все, видав, чоботы выдавать, — подумав собѣ весело. — До фраса, з ничого нич, у сук ем зашпотав ся».

Веце уже не встиг подумати нич. Кулька пробила му точно корѣнь носа, и упав долулиць в баюрик з розтопленым снѣгом.

Концём мая до службы розвѣдкы принесли розмоклый картоновый будѣларь з двома листками папѣря, на котрых ледвы мож было розпознати одрывкы слов: «Стрижов…. Капитан... завданка.. быти уважн…». А тыж розмыты числа «» и «3-».

— Вызерать на то, же сесе шифрованый текст, товаришу лайтнант, — мелдовав четарь з велительской четы. Найденый в жебѣ забитого в секторѣ третёй роты. Снайпер го спораив. Еполеты мав без звѣздочок, легитимацию не мав, ачей про коншпирацию. В кадровых списках регимента не записаный.

— Капчаш, четарю, — похвалив го лайтнант. — Се наистѣ буде зашифрована инштрукция, а ту и схема ся одгадуе, додав, призираючи ся на розмытый подпис Пнухина. Значить, быв посланый до вражых тылох, а не дойшов.

— Видав, товаришу лайтнант, важный потюк быв. Може заголосити до дивизии? — посмѣлѣв четарь, зарумянѣлый од похвалы.

— Боже хрань! З нима ся не стрясеш клопоту, ещи ти криминал приплатають. Хочеш, обы нас до беспекы тѣгали? Не е дурных! Годны сьме самы дѣло зарядити.

При лѣсику под Курском мож увидѣти невеликый деревляный стовпик, на котром чорнов фарбов вымалёвано:

Ту спочивать капитан Стрижов,

геройскы поляглый

 при сповнѣню шпециалной завданкы

 

 

Жерело: Опубликовано в журналѣ ЗНАМЯ (2003, ч. 5, сс. 96—98) в дебютовом циклѣ повѣдань Человек войны. Товмачив И. К.

 

 



Клавдия Петровна вздыхнула... Куртый обсяг «Капитанской дѣвкы». Петро Гринёв быв сыном полковника во выслужбѣ Андрѣя Гринёва, богатого статкаря зоз 300 подданыма панщарями. Як досяг  17 рокы, отець оддав го служити до войска в Оренбург под заступництво тамошного губернатора, свого бывшого войскового приятеля,  де му вызначили за мѣсто  службы Бѣлогорскый форт. В дорозѣ до службы Гринёва и ёго слугу Савелича застала снѣгова буря, стратили путь, и грозила им смерть. Выбавив их еден волочуга, котрого вдячный Гринёв за тото погостив и подаровав му заячу бунду. Капитан Бѣлогорского форта Миронов мав дѣвку Машу, одданицю, до котрой ся Гринёв залюбив. Неодовго перед тым до Маши ся сватав бывшый офицер гарды  Швабрин, котрого деградовали и заслали до Бѣлогорского форта за то, же забив свого колегу на дуелу. Маша Швабрина не любила и одгребла. За тото зачав паскудно говорити о Маши и иншых фортовскых людях и ширив клеветы. По року стала ся ребелия Пугачова, и форт трафив до рук ребелантох, котры капитана Миронова завѣсили, а ёго жену забили. Машу скрыла у себе попадя, котра збрехала, же то ей родина.  Швабрин перешов на сторону ребелантох, и Пугачов го поклав за капитана форта. Выявило ся, же Пугачов быв тот волочуга, котрому Гринёв даровав быв заячу бунду. За тото Гринёв и Савелич были пущены на волю и одышли служити до Оренбурга. Неодовго Гринёв достав записку од Машѣ, же сидить в арештѣ на розказ Швабрина, жебы оддала ся за нёго. Гринёв просить од губернатора роту воякох, обы выслободити форт и Машу, але губернатор одмѣтуе тот безнадѣйный план. Тогды Гринёв самовольно лишать службу ай иде зоз Савеличом выслободити Машу. В резултатѣ ещи раз трафив до рук Пугачёва и указав му Машину записку. Пугачёв ся розсердив, а йшли въедно сконтроловати Швабрина. Записка говорила правду, Пугачёв ещи раз ся змилостив и пустив на волю Петра, Машу и Савелича, выписавши им перепустницю на вшиткы ребелантскы кордоны. Они ся повезли дому, на маеток Гринёвых, але тымчасом Швабрин написав донос, же Гринёв быв шпионом Пугачова. Ещи в дорозѣ быв Гринёв арештованый, одданый под суд и засудженый на кару смерти. Цариця, честуючи заслугы и стары рокы Гринёва-отця, вымѣнила кару смерти за вѣчне выгнанство на Сибирию. Маша, розумѣючи, же тому вшыткому винна она, иде до Петербурга и повѣдать цѣлу историю царици. Цариця вызнавать невинность Петра Гринёва и обѣцять Маши ушорити их будучность.