Туток

24.12.2013 10:20

Дроздикы уже выросли и зачали роззирати ся по свѣту. Од рана до вечера рыскали по гаям, в гущавинѣ, под корчами и учили ся уму-розуму. Али навечер все вернули ся в родинное гнѣздо, обы погрѣти ся под сердцем мамы и повѣдати, што они видѣли и чому научи­ли ся.

Едного вечера прилетѣв дроздик ку дому задыхуючи ся и з блискачыми очима.

– Мамко, мамко, – повѣв дроздик, – што я видѣв! Заблудив я аж на край нашого гая, а там такое поле. А по тому полю прохожуе ся прекрасна птиця. Гордо ступае, нос держить высоко, туй-там подскочить и знова сяде на землю тай штось там выробляе. Правда, голос у неѣ не зовсѣм приемный, али як одѣта! Выштафирована по найновѣйшой модѣ, фризура чудесна, высока, стырчить до неба. А якѣ фарбы на одежи — ума помрачѣня. Кый бѣс, – говорить далше дроздик, – же мы так просто одѣты, зовсѣмь не по модѣ, суваеме ся по гущавѣ, под корчами, всего ся боиме, хыба што го­лос у нас красный. Али все з нами дѣе ся велика несправедливость.

– Ага, – каже мама, – то навѣрно быв туток. Без сомнѣву – красна птиця, али не нашой породы. Ци знаш ты, дроздику мой, як он смердить? Тадь он з того жые, же балегы розгрѣбае!

Литературна Недѣля, 1941, ст. 20 (назва в оригиналѣ: Удод)