В августѣ перед 270 роками,

…24.08.1745, у Космачу обывателѣ Мочарнюк и Дзвѣнчук забили 45-рочного Оле­ксу Довбущука, котрый ходив до Дзвѣнчуковой жоны, и вергли го в лѣсѣ, а ра­но дали знати властям; обыватель Довбущук, что днесь познатый в ле­ген­дах як опрышок Олекса Довбуш за 7 роков розбойництва скрывав ся у лѣсѣ и зро­бив 30 выпадов на паны. Так говорит суха фактография.

Отець опрышка, подля архивных документов, быв безземелный, бездомный би­реш Василь До­бош, котрый «не мав нич, лем мало овець» и служив у богатого газ­ды Гаврила Твердюка. Сам будучый опрышок, подля записов В. Гнатюка, у дѣт­ствѣ быв нѣмый, а пак го вылѣчив з того мольфар Йосиф Явный. Роду и хо­ду, значить, быв цѣлком пролетарского и мав предиспозицию ненавидѣти не лем бога­тых, але и вообще всѣх иншых, «опрочых». До речи, слово опрышок ’роз­бойник, злодѣй’ есть еднакого поведеня из русскым опричник, «пред­ста­ви­тель особого, специально для себя созданного Иваном Грозным военного отря­да» од слова опричный ’окремый, особый’. За опричников в Похвальном словѣ Ио­нѣ, архиепископу Новгородскому, так ся пише: «разбойники, сказываючися оп­риш­­ны­ми». Циже люде, якым мож вшитко, якым закон не писаный. В’едно з Оле­ксом майданив и брат му Иван, але пак повадили ся и Иван поранив Олексу, од чого тот до конця живота шкынтав. Словник Ласлова Чопея на стор. 177 по­дае слово майданник ’розбойник; тот, что перестае людей на пути’. Се под­кар­па­торуськое слово взамѣн украинского ’опришок’.

И Словакы мали свого Юрая Яношика, и Мадяре мали свого Шандора Ровжу, и под­кар­патскы Ру­си­ны мали свого Николу Шугая. Навеце, и Никола Шугай май­да­нив в’едно з братом, быв забитый тыж в августѣ (16.08.1921) и тыж не жан­да­ря­ми, а своима бывшыма товаришами на полонинѣ з сим­во­лич­нов назвов Жа­лоб­ка. О подкарпатском майданнику, котрый «богатым брав, а бѣдным роз­да­вав» написав ро­ман­тич­ну по­вѣсть чешскый пи­са­тель-коммуниста Иван Ол­б­рахт; накрутили филмы, поставили драмы и написали музику, переважно его иде­йны камараты. Правда, в чехословацкой републицѣ допустили му майданити лем два рокы и не мав широку поддержку од мѣстного жительства, понеже на­па­дав и на церквы и на небогатых людей, котры вертали ся з ярминку и мали при собѣ грошѣ за проданый товар.

На роздѣл од того, в Украинѣ, яка бы уже хотѣла ся одречи од ком­му­нистич­но­го наслѣдства, стародавный бренд Олекса Довбуш стоит наровнѣ з новыма: Femen, Майдан, пиво Чер­ни­гов­ское, коктейл Молотова и боева машина Hum­mer. Протагониста романов, повѣстей, филмов, опер есть и невычерпным же­ре­лом бизнеса: туристы фовтами ходят «по стежцѣ Довбуша» и легковѣрныма уха­ми полы­га­ют легенды, котрым «нѣсть числа».

Послухайме лем едну з них, од Гната Хоткевича з Камѣнной души (покуртано).

І сплять іще гори в прозоро-голубім своїм тумані, ще ждуть… Ждуть, нім щезне поетична гуцулія, а на її місце прийдуть нові, не в м’яких постільцях люди, понабудовують дивовижних будівель на вершинах гір, перекинуть мости через пропасті і літати будуть з одної кичери на другу з візитою.

А коли то ще буде! А поки –

…

– Гей ви, хлопці, бa й молодці! Ідім, брaття, рaзом в гості, бо я іду до милої, бa й до жінки Дзвінкової…

– Олексику, бaтьку нaш! Не ідім ми в той Космaч. Дивний нaм сон снив нa вaс, шо тaм зрaдa жде нa нaс…

– Хлопці мої молодії, які ж бо ви безумнії! Я зрaдниці не боюся, я де схочу добудуся. А ви, хлопці, увaжaйте – по дві кулі нaбивaйте; будьте усі під горою, під високою скaлою, a я піду зaпитaти – чи всім дaсть нaм вечеряти.

Прийшов Добуш під віконце, a в віконце гріє сонце... – Ци спиш, кумко, ци ти чуєш? Ци вечерю нaм готуєш?..

– Ой, я не сп'ю тa все чую, вечероньку я готую. Вечеря тa слaвнa буде – усім людям дивно буде.

– Ци спиш, серце, ти ци чуєш, чи Добушa зaночуєш?

– Ой, я не сп'ю тa все чую – розбійникa не зночую. А Штефaнa немa домa, тa й вечеря не готовa.

– Ци будеш сaмa втворяти, чи кaжеш ся добувaти?

– Не кaжу ся добувaти тa не піду й отворяти.

– Пускaй, суко, врaз до хaти, щоб дверей не вивaляти!

…

Добуш двері добувaє – Штефaн пушку нaбивaє. Єв си Добуш добувaти, єли зaмки відлітaти, єли двері попускaти...

– Не з моєї, душко, волі – є й сaм Штефaн у коморі, a у коморі, бa й нaгорі...

Лишень Добуш двері вхилив – Штефaн Дзвінкa з поду стрілив, Добушеві в серце вцілив... Не тaк в серце – в прaве плече, a з лівого кровця тече.

– Ой Штефaне, ти, Дзвінчуку, ой, звів-єс ня через суку!

– Було тілько не гуляти, суці прaвди не кaзaти, бо у суки тілько віри, єк нa бистрій воді піни...

– А то фaйно ти си вдaло – коби хлопці зa то знaли! Нa мaк би тя порубaли, жінку твою постріляли. Тa кричaв би–м – не докричу, тa свистaв би–м – не досвисну.

И од той несеренчливой пробы сексуалного знасилненя, так романтично оспѣ­ва­ной в поезии, вер­нѣм ся до прозы нашого дня. Что ся змѣнило за 270 роков? «Поетична гуцулія» щезла. При­йш­ли уже в Карпаты «нові, не в мя’ких по­стіль­цях люди». Уже не «в чересі крис, в ру­ках то­пір» у них, уже не пѣшо, ани не в сѣд­лови они «буяют собою», але не кры­ючи ся од власти носят ся в джипах з ма­шингверами по дорогах шта­ту. Уже не на лѣс­ных дорогах перестают людей, але кладут блок-посты там, де хо­чут, спе­ра­ют, ко­го хочут, и однимают, что хочут. Уже мают своих лоббистов у Найвысшой Радѣ. Уже не сам Добош з цим­бо­ра­ми, але мно­го вся­кой файты Сашков Бѣлых, так много их, же не годна буде власть да­ти честь каж­дому свому опришку вы­пус­ком памятной поштовой знач­кы на их 100-роча. Бѣ­да лем тота, же не змѣ­ни­ло ся основное: тоты «народны ге­рои» зна­ют лем роз­бивати и однимати у приватных интересах. А бу­до­вати и до­давати в интересах народа, як ся надѣяв Хот­кевич, – на то их не есть.

Вызират, же слово майданник еще не мож зазначати в словниках як застарѣлое.